Що рік новий готує Зеленському, Порошенку, Бойку та Тимошенко? - соціологія

Админ /

Разумков вже дещо провис, а Порошенко «вперся в стелю»…

20 грудня Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив останні в цьому році результати дослідження електоральних настроїв громадян.

Згідно із ними, якби перший тур виборів президента України відбувався в середині грудня, найбільше голосів отримав би Володимир Зеленський – 27,6% серед тих, хто визначився з вибором. На другому місці – Петро Порошенко (16%). Третє місце з майже однаковою підтримкою ділять Юрій Бойко (9,4%) та Юлія Тимошенко (9%).

У другому турі виборів президента чинний глава держави перемагає Порошенка, Бойка і Разумкова. А от у парі «Зеленський – Тимошенко» співвідношення становить 51,6% до 48,4%, але ця різниця – у межах статистичної похибки.

Що стосується виборів до парламенту, то якби вони відбувалися в середині грудня, бар’єр подолали б сім партій. Найбільша підтримка у «Слуги народу» – 17,6% серед тих, хто визначився з вибором), «ЄС» – 16,5%, «Батьківщина» – 13,7%, ОПЗЖ – 13,6% (різниця всіх чотирьох партій у межах статистичної похибки). Понад 5% мають також партії «Розумна політика» (6,5%) та «Сила і честь» (5,5%). Трохи менше прохідного бар’єру в «Української стратегії Гройсмана» (4,6%) і партії «Наші» (4,4%).

Щодо загальних настроїв, то 65,3% українців вважають, що справи в країні йдуть в неправильному напрямку. Протилежна оцінка в 18,3% (у жовтні було 71,1% і 15% відповідно). При цьому діяльність президента Зеленського схвалюють 26,4% респондентів, не схвалюють – 58,6%.

Ці цифри «Главком» обговорив із заступником директора Київського міжнародного інституту соціології Антоном Грушецьким.


Антон Грушецький
заступник директора Київського міжнародного інституту соціології
«Найнижчу підтримку президент мав у цьому році після протестів, пов’язаних зі здорожчанням газу»
Чим можна пояснити феномен Зеленського, який, попри численні скандали, залишається найбільш рейтинговим кандидатом в президенти?

Почнемо з того, що таке взагалі рейтинг? На рейтинг можна дивитися як на абсолютну величину, і в цьому випадку потрібно говорити про показники довіри до політика. Але можна розглядати рейтинг і як вибір опитуваних з числа представлених їм імен. Тобто рейтинговий кандидат – це не завжди найкраща людина з найкращими чеснотами, інколи це – умовно кращий вибір з-поміж інших представлених варіантів.



Володимир Зеленський, навіть попри те, що він міг не виправдати очікування, може сприйматися як кращий варіант серед інших. Вочевидь, для пересічного респондента ситуація виглядає саме так.

Крім того, є інший момент. І «Вагнергейт», і Pandora Papers – це скандали, які релевантні лише для частини українських виборців. Коли ми проводили опитування, то з’ясували, що третина респондентів взагалі не чула про такі речі. Подібні скандали є актуальними для певного прошарку – того, хто стоїть на патріотичних позиціях, виступає за інтеграцією з Європою тощо. Нелюбов цього електорату до Зеленського тільки посилилася, але для більшості є значимими, так би мовити, більш побутові моменти. За нашими даними, найнижчу підтримку президент мав у цьому році після протестів, пов’язаних зі здорожчанням газу. До речі, у Петра Порошенка найбільше падіння рейтингу сталося так само після підвищення тарифів.



Вочевидь, ті, кого турбують передусім тарифи, і ті, хто більшою мірою проникся «вагнергейтом», черпають інформацію з різних джерел. Чи існує кореляція між «людьми телевізора», «людьми Фейсбуку» та колом проблем, які хвилюють народ?

Є певний зв'язок між джерелами інформації та набором проблем, але виражений він не надто яскраво. Бо цей зв'язок відображує не стільки різні цінності, скільки різні категорії респондентів. Телебачення залишається переважним джерелом інформації для людей старшого віку, а діджітал-канали – для молодших респондентів. Останні більшою мірою підтримують Зеленського, тоді як покоління їхніх батьків – Порошенка, Тимошенко і, до речі, Дмитра Разумкова. Частині цієї вікової категорії ближчі і проросійські діячі.



Розшарування може йти і всередині одного джерела інформації. У глядачів «5 каналу» та глядачів «Прямого», порядок денний – більш національно-патріотичний. Споживачі заборонених нині телеканалів Медведчука мали свій набір цінностей, а глядачі «1+1» це – можливо, мікс національно-патріотичної аудиторії із аудиторією проросійською. Ще раз повторю, що топ актуальних проблем формує не стільки традиційне телебачення чи інтернет, скільки світогляд тих, хто їх дивиться.

Згідно із вашим дослідженням, конкуренцію Зеленському у другому турі може скласти хіба що Юлія Тимошенко. Чому у ЮВТ шанси на перемогу виявилися найвищими? Попит на нові обличчя падає?

Між тими, хто зараз ділить третє і четверте місце у президентському рейтингу (а це, відповідно, Юрій Бойко та Юлія Тимошенко) – різниця невелика. Що стосується Петра Порошенка, який на другому місці, то його кримінальне переслідування може поставити під сумнів подальшу участь у виборах. Тобто Бойко і Тимошенко також можуть виявитися реальними кандидатами на вихід у другий тур.



Та все це не дає підстави говорити, що попит на нові обличчя зник. Є попит і на когось «нового», і на когось компетентного. Юлія Тимошенко, як і Петро Порошенко, потрапляють в категорію політиків з «досвідом державного управління». Коли ми ставили респондентам запитання, що потрібно для прискорення розвитку України, то вони якраз і вказали на те, що необхідним є приведення до влади людей з таким досвідом.


Соціологи: найбільш несприятливий конкурент для Зеленського у другому турі – Юлія Тимошенко (Фото: Уніан)
Тобто запит на «господарників»?

Так. Причому він зростає. Адже виявилося, що просто перезавантаження влади і приведення до влади молодих людей (начебто хороших, бо «простих» і «чесних») недостатньо. Виявилося, що також потрібні професіонали. А Юлія Тимошенко відповідає цим критеріям – принаймні, для частини респондентів. При цьому, однак, Тимошенко має доволі високий антирейтинг. Але не в розумінні «я ніколи не буду за неї голосувати», а в плані недовіри.

А в чому різниця між твердженнями «я в жодному разі не буду голосувати за цього політика» і «я йому не довіряю»?



Коли ми говоримо про антирейтинг, респондентам пропонують список з 15 імен, які вони для себе розташовують в умовному порядку збільшення недовіри до них в контексті можливого голосування. Загалом це можуть бути прийнятні політики для респондента, він лише мусить обрати тих, хто все-таки викликає найбільшу недовіру. Вибору тут не уникнути, адже коли дійде до голосування, залишиться тільки один кандидат. На тлі інших політиків окремі персони мають гірший або кращий вигляд.

Інша метода застосовується, коли респонденту пропонується оцінити політика без співставляння його з іншими іменами. Тобто є такий-то політик, і є певна вірогідність, що ви за нього проголосуєте. Або навпаки – не проголосуєте за жодних обставин.

«Виборцю легше пояснити самому собі, що це не він помилився, це його кандидат «зіпсувався»
«Слуга народу» та «Європейська солідарність» мають дуже близький рейтинг, в межах статистичної похибки. Але рівень підтримки Зеленського та Порошенка відрізняється на майже 11%. Як це пояснити?

Насправді така різниця існує і між підтримкою «Батьківщини» та Юлії Тимошенко. Взагалі підтримка партії та її лідера відрізняється досить часто. Чому так? На прикладі Зеленського можна сказати, що до нього самого респонденти зберігають позитивне ставлення, але його «бояр» («добрий цар і погані бояри») сприймають негативно.



Це закономірний процес, адже спочатку йде розчарування в оточенні політика, а вже потім – в ньому самому. На першому етапі виборцю легше пояснити самому собі, що це не він помилився з вибором, це команда переможця «зіпсувалася». А сам переможець залишається добрим і хорошим, «своїм» хлопцем. І це перший фактор.

А другий фактор – той, що на президентських та парламентських виборах працює різна логіка. На президентських виборах можуть голосувати не за того, кому справді віддають перевагу, а за того, в кого більші шанси вийти у другий тур. Тому інколи політики переоцінюють соціологію президентських виборів – «їхні» голоси можуть зрештою піти більш «реальним» кандидатам.

Трохи по-іншому все працює на парламентських виборах. Так, на них виборці теж не дуже хочуть голосувати за партію, яка не потрапить до Верховної Ради, але партія-переможець буде не одна, а декілька – тут, як відомо, достатньо набрати 5% голосів. Тому в партії більше шансів зберегти голоси своїх прихильників, аніж в окремого політика.

Петро Порошенко має нову підозру. Можливо, порушені проти нього раніше кримінальні справи також будуть активовані. Це додасть йому підтримки, адже у нас народ любить переслідуваних?


Відкриті кримінальні провадження поки що мало допомагають Петру Порошенку – його рейтинг «вперся в стелю» (фото: zn.ua)
Це той момент, який політична еліта любить перебільшувати. Рік тому ми в телефонному опитуванні вивчали ставлення до переслідуваного (вже тоді) Петра Порошенка. Питання було сформульоване так: «Чи вважаєте ви, що порушені проти нього кримінальні справи є боротьбою за справедливість чи політичним переслідуванням?» На той момент близько половини респондентів вважали, що йдеться про боротьбу за справедливість. Тобто почасти ці справи проти Порошенка можуть йому допомогти, але його рейтинг все одно поки що уперся в стелю. За ці роки було достатньо кримінальних проваджень, але на рівні підтримки це не надто відбилося.

Я б, до речі, хотів в цьому контексті зачепити питання, яке у нас поки що не обговорюють. Це питання довіри між різними політичними силами, яка їм знадобиться для створення коаліції. Якщо наступні вибори пройдуть за чинним кодексом, ми отримаємо парламент, де не буде великих фракцій. Натомість 6-8 фракцій будуть змушені складати комбінацію, щоб сформувати коаліцію. І це складно уявити, враховуючи взаємини між «Слугою народу» та, приміром, «Європейською солідарністю» або «Батьківщиною».



Така поляризація матиме наслідком дуже фрагментований парламент із дуже складним процесом перемовин. І якщо зараз (повертаючись до Порошенка) влада ще більше загострить відносини із опонентами, з них тим складніше буде зробити згодом партнерів по коаліції.

Виборчий кодекс можна й переписати, тим паче, що вже зараз говорять про виборче право для 16-річних, а це означатиме ще й зміни до Конституції. Менше з тим. Поговорімо про партію Разумкова, яка ще де-факто не створена, але вже долає прохідний бар’єр. Такий «феномен» вперше у вашій практиці?

Ні, чому ж. Згадаймо хоча б 2019 рік та партію «Слуга народу». Так, де-юре вона була оформлена, але де-факто це була віртуальна партія. Та й зараз – якщо ця інформація правдива – «Слуга народу» нараховує щось із тисячу членів. І це та партія, котра має монобільшість та свій уряд.

Але є й інші приклади: 2014 рік та початок створення Блоку Петра Порошенка… У мене особисто партія Разумкова викликає інші асоціації – діяльність в Україні Міхеїла Саакашвілі. Тоді теж говорили про його рейтинг і про рейтинг його політичної сили, але цей рейтинг надто швидко випарувався.

Але Саакашвілі та Порошенка всі знали. Зеленського до 2019-го знали також – як актора. Разумков же, можна сказати, взявся нізвідки…

І до речі, із Разумковим ситуація така. Станом на жовтень, поки до нього особисто була прикута увага, рейтинг Разумкова та його партії зріс мало чи не до 10%. Зараз же цей рейтинг все ще перебуває в межах прохідного бар’єра, але вже дещо «провис».

Надалі ж все впиратиметься у те, як будуватиме свою стратегію Разумков. У Зеленського в 2019 році була та перевага, що його сприймали як «позасистемного» політика, як, за словами багатьох експертів, «чисту дошку», на якій кожен виборець малював те, що вважав за потрібне.


Разумкову тяжче, ніж Зеленському зразка 2019 року. Про ексспікера вже не скажеш, що це – позасистемна людина
Разумков же – людина від політики. А від такої людини виборці хочуть чітко почути те, що їх хвилює. Людям на заході України, приміром, буде цікаво, яким Разумков бачить геополітичне майбутнє України, чи підтримує він євроатлантичну інтеграцію. А людей на сході, можливо, хвилюватиме, як він збирається вибудовувати відносини з Росією. Такі «маркери ідентичності», між іншим, грають велику роль, вони мобілізують виборця. Мені самому, до речі, бракує відповідей на ці питання.

Не вам одному. Журналісти також не мають під рукою «цитатника» від Разумкова, куди можна було б зазирати в моменти сумнівів. В чому феномен цієї людини, яка, не сказавши нічого конкретного, раптом стала популярною в українців?

Ну, популярність політика – нестабільна валюта. Приклад із Саакашвілі я вже наводив, згадаймо ще Надію Савченко. Скільки варіантів майбутнього на неї проектували, і якого фіаско всі вони зазнали.

Що стосується Разумкова, то він для багатьох видається спокійним, «дорослим» та компетентним. Візьмемо до уваги й те, що серед тих, хто має намір за нього голосувати, превалюють люди старшого віку. Саме цей зріз суспільства сприймає його як розумну та досвідчену людину – на тлі усіх дилетантів і непрофесіоналів. А те, що він не робив гучних заяв, можливо, додає йому балів. Бо в умовах, коли ти вже мало кому довіряєш, Разумков має вигляд гідної альтернативи. Плюс на все це накладається його присутність на медіамайданчиках.

Але що буде далі – залежить від Разумкова. Одна річ – бути опозиціонером, інша – давати відповіді на багато запитань. Для когось, наприклад, важливим аргументом на користь того, щоб проголосувати за чи проти нього, буде склад команди Разумкова. Бо ті, хто зараз біля нього, вже викликають ряд питань. Під час виборчої кампанії багато що може зіграти в мінус, тобто проти Разумкова, і це забере у нього частину виборців.

«Виборців проросійських сил не надто поменшало, вони почали приховувати свої погляди»
Ви відзначаєте, що всі партії загалом зберігають попередній рівень підтримки, крім ОПЗЖ. Чи означає це, що проросійського виборця меншає?

Я би не квапився радіти тому, що цифра прихильників ОПЗЖ меншає. Бо насправді підстав для оптимізму не так багато, як здається. Подивимося на вибори 2014 року, які відбулися вже після анексії Криму і після початку російсько-української війни. Так, підтримка проросійських сил впала, але водночас в регіонах, де перебуває їхній електорат, знизилася й явка виборців.

Тобто якщо ми подивимося в абсолютних цифрах, то ситуація суттєво не змінилася. У тому ж Харкові зберігається приблизно однаковий відсоток людей, які підтримують проукраїнські сили, і відсоток людей, котрі колись голосували за Партію регіонів чи за Компартію, а зараз просто не ходять на вибори або обирають ту політсилу, котра відповідає їхнім світоглядним потребам.

Не виключено і те, що під час опитувань прихильники ОПЗЖ більшою мірою не хочуть заявляти про свої уподобання. Бо публічно зізнаватися у підтримці партії, яку звинуватили у сепаратизмі та колаборації з ворогом, не завжди комфортно. Ми звернули увагу на певну тенденцію на останніх місцевих виборах: соцопитування засвідчували нижчу підтримку ОПЗЖ, аніж та підтримка, яка має місце насправді. І тут справа не у фальсифікаціях, а у небажанні виборців цієї партії бути відвертими та/або брати участь в опитуваннях.

І останній момент. Зараз з’явилися політичні сили, які певним чином перетинаються з ОПЗЖ. Це – партія «Наші» Мураєва та партія Разумкова. «Наш дім» Колеснікова ми включали в опитування, але поки що ця партія набирає біля відсотка. Якщо буде відповідна розкрутка та актуалізація, рейтинги, можливо, зміняться. Та станом на зараз головний конкурент ОПЗЖ – це «Наші», а щодо Разумкова, то хоча про це зарано говорити, але перетік виборців ОПЗЖ до нього не виключений. Водночас саму політичну силу, яку розбудовує Разумков, щонайменше зараз не можна назвати проросійською.

З іншого боку, не варто забувати про демографічний чинник. Підтримка проросійських сил більш властива людям старшого віку, і коли вони йдуть, стає менше тих, хто ностальгує за СРСР абощо. Водночас не можна скидати з рахунків і закриття трьох телеканалів Медведчука. Це могло дещо «освіжити» настрої. Проте той, хто звик до певної світоглядної інформації, все одно знайде те джерело, що відповідає його поглядам.

Ви не вбачаєте протиріччя у тому, що ставлення до російської агресії стає все більш однозначно негативним, але водночас понад 50% українців найкращим способом врегулювання війни на Донбасі вважають прямі переговори із Росією?

Загалом найкращий шлях завершення війни більшість вбачає у залученні Євросоюзу та Сполучених Штатів, але частина респондентів дійсно не проти прямих перемовин із Росією. Щодо Росії, то до країни як такої «добре» або «дуже добре» ставиться близько 40% респондентів. Але якщо запитати про ставлення до росіян, виявиться, що добре до них ставляться три чверті наших громадян. А відтак немає підстав дивуватися, що більшість виступає за перемовини з Москвою.

Нашим громадян здається, що якщо вони добре ставляться до Росії, то й звідти відповідають тим же. Але насправді «кримнашистське» ставлення переважає у абсолютної більшості росіян. Ми всі знаємо, де закінчується російський ліберал – на українському питанні. І таких лібералів ми бачили багато.

З іншого боку, відзначу таке. Ми проводили дослідження, де було питання: чи варто Україні йти на поступки Росії заради завершення війни? Так, треба, відповіла більшість респондентів. Але коли ми запропонували список можливих поступок, виявилося, що поступкою в розумінні українців є розвиток окремих культурно-мовних особливостей донецького регіону.


Не дивлячись на всі страждання, які завдала українцям війна, вони ставляться до росіян краще, аніж росіяни до нас (фото: з відкритих джерел)
Тобто територію ніхто здавати не збирався?

Ні. Наші респонденти були проти того, аби окуповані нині регіони отримали право на ведення якоїсь своєї окремої політики тощо, заводили собі окрему армію, поліцію, прокуратуру або судову систему. Поняття умовної «автономії» в розумінні наших громадян, це, як я вже сказав, переважною мірою культурно-мовна сфера, а не окрема державність.

Іншими словами, підтримка прямих перемовин може мати достатньо своїх нюансів. І якщо чітко означити червоні лінії, ця підтримка, ймовірно, різко знизиться.

До речі, про російських лібералів. У ваших дослідженнях йдеться про те, що в Росії погіршується ставлення до України (нині добре ставиться 45% населення, погано – 43%; раніше 54% добре ставилися, 31% – погано). Як отримані ці дані?

У нас є партнер в Росії – Левада-Центр, з яким ми маємо давні відносини. Це не просто незалежний центр – в Росії він внесений до реєстру «агентів іноземного впливу». Ми давно (з 2000-х років) домовилися про те, що українська сторона своїм коштом ставить запитання респондентам в Україні про ставлення до Росії, а російська сторона – респондентам в Росії про ставлення до України.

Як ви прокоментуєте те, що росіяни стали гірше ставитися до українців?

Насправді така ситуація, коли українці ставляться до росіян краще, аніж росіяни до нас, спостерігається протягом усієї історії досліджень. А погіршення останнього часу є проєкцією російської пропаганди. Росіяни в більшості своїй все ж виступають носіями певної ідеології – імперської, а тамтешні ЗМІ на цьому добре грають. При тому, що росіяни мають доступ до альтернативних джерел інформації, вони все одно віддають перевагу власним медіа, тобто власній пропаганді.

Здавалось би – нонсенс: росіяни не страждають від війни, розв’язаної їхньою владою на нашій території, страждаємо ми, але все одно ставлення українців до них є кращим. Воно залишається кращим навіть після 2014 року. Лише за останній час ми пару разів фіксували такі настрої, коли ставлення українців до росіян ставало гіршим, аніж навпаки. Для росіян ми все одно залишаємося сателітами США і працюємо на догоду цій країні, яка не хоче бачити сильної Росії.

Хотілось би вірити, що з відходом Путіна гострота такого колективного психозу спаде.

Згадана вами «Левада» нещодавно опублікувала свої дані відносно того, що рівень підтримки Путіна є найнижчим за весь період, відколи це заміряють…

Річ у тім, що вважати, ніби вся біда росіян лише в Путіні – надто оптимістично. Докорінно погляд росіян на Україну не зміниться. В Росії мав би виникнути консенсус еліт, який сформував би бажання разом працювати на побудову ліберальної демократії в цій державі. Але поки що не схоже на те, що такий консенсус виникне – все надто просякнуто реваншистськими поглядами.

«Топ актуальних проблем – це завершення війни, поліпшення економічної ситуації та боротьба з корупцією»
Чи намагався КМІС заміряти настрої на окупованих територіях? Чим там зараз живуть люди?

Останні кілька років у нас опитувань на окупованих територіях не було. Але був час, коли такі опитування проводили з гуманітарною метою – на замовлення Фонду Ріната Ахметова. Є компанії, які проводять опитування політичні – як телефоном, так і методом face-to-face. Але тут завжди багато питань і до щирості відповідей, і репрезентативності аудиторії. Бо якщо йдеться про телефон, то опитати в ОРДЛО можна лише абонентів «Водафону». Тобто ті, хто користується місцевими або російськими операторами, і – відповідно – мають більш проросійські погляди – автоматично випадають з таких опитувань.

Війна перебуває в топі проблем, які хвилюють українців найбільше? Чи для більшості українців її відсунув Covid-19, тарифи, та й загалом – соціально-економічні негаразди?

Насправді топ проблем залишається тим самим: завершення війни на сході, поліпшення економічної ситуації та боротьба з корупцією. Щодо останнього пункту, то громадянам здається, що варто лише побороти корупцію, і життя стане прекрасним, а вздовж марципанових берегів тектимуть медові ріки. Подолання Covid-19 входить в перелік негайних потреб, але значно відстає від того, про що я казав, тобто від війни, економічних бід на від корупції.


«Рейтинги щастя» є некоректними, вважає Антон Грушецький. Щастя в кожного своє, та й цього року щасливим себе визнав 71% українців (фото: radiosvoboda.org)
Тим більше, що нагальні антикоронавірусні заходи для всіх виглядають по-різному. Для одних це – тотальна вакцинація, а для інших – навпаки відмова від примусу до щеплення та очікування від уряду, що він застосує якісь інші заходи, які повернуть нас до нормального життя. Консенсусу тут немає.

Наскільки щасливими або ні почуваються зараз українці? Що дає їм відчуття щастя? Чи дивляться вони у прийдешній рік з оптимізмом?

Щастя – це одне з наших моніторингових запитань, і в останньому опитуванні ми ставили його також. 71% респондентів відповіли, що – так, вони вважають себе щасливими або «скоріше щасливими».

Так це чимало! Тобто міф про найнещаснішу націю в світі розвіяно?

До речі, порівняно із 2020 роком, коли щасливими себе визнали 68% опитаних, є навіть певний прогрес. Але щодо міфу про найнещаснішу націю, то тут треба враховувати і те, що подібні рейтинги є поняттям відносним, як і сам концепт щастя. Бо що таке щастя? У різних культурах цей момент забарвлений по-різному. В якийсь країні, де дуже високий процент щасливих людей, їм для щастя достатньо бути живими і, бажано, мати якусь їжу. В інших суспільствах, зокрема, у нашому, щастя досить часто переплітається з матеріальними аспектами або з особистими моментами.

А тому підкреслювати, що Україна в рейтингу щастя – десь між Ганою та Замбією (умовно), означає зневажати як самих себе, так і ці країни, які заздалегідь записані в такі, де люди просто не здатні мати позитивні емоції. А вони просто у кожного – свої.