Кожен, хто присвятив частину свого життя міліції Одеси, знає, хто такий Леонтій Іванович. У тому світі, в який занурює служба в правоохоронних органах, в світі, абсолютно незнайомому міщанину, наповненому найнизинними людськими пристрастями і пороками, де немов з клекотливого грязьового гейзера щодня, щогодини викидається на поверхню нашого життя все те, на що звичайна людина дивиться з огидою, подивом, а найчастіше і з відвертим жахом, є маленький острівець, де ти завжди знайдеш співчуття, розуміння, де тебе завжди вислухають і дадуть пораду, де можуть і насварити, але зовсім не образливо, так, по-батьківськи. Такий острівець створив Леонтій Іванович в колишньому міському управлінні міліції м.Одеси. Дивно, як людина, яка пройшла такий довгий і нелегкий життєвий шлях, зумів зберегти стільки доброти, людяності і бажання допомагати людям, часто абсолютно незнайомим. «Служити і захищати» для нього не слоган - це його спосіб життя.

Більше п'ятнадцяти років полковник міліції у відставці Леонтій Іванович Трачук служить головою Ради ветеранів Одеської міліції. Навіть після скасування цього органу в 2015 році він зміг знайти спосіб не залишити ветеранів один на один зі своїми проблемами. Зараз Леонтій Іванович є головою громадської організації «Ветерани правоохоронних органів міста». Назва змінилася, так склалося, але суть його служби залишилась та ж сама. Він бачив війну, дорослішав в Суворовському училищі, у нього більше тисячі льотних годин на бойових літаках. Він особисто знав радянських космонавтів. У міліції пройшов шлях від оперуповноваженого до начальника карного розшуку м.Одеси. Він не з чуток знає, що таке горе. Йому є що розповісти і чому навчити.

Вийшовши у відставку, він не зміг бути осторонь, його так не вчили. Він по крихтам збирав пам'ять про тих, з ким служив, про тих, хто вчив його бути Міліціонером з великої літери і тих, кого вчив вже він. З прискіпливістю бухгалтера він веде свої ветеранські картотеки. Про кожного ветерана може розповісти щось гарне, кожного він зможе знайти і для кожного в нього знайдеться добре слово. Завдяки йому ветерани отримують хоч якусь допомогу. Так, у свята, так, трохи, але більшого він зробити не може. Завдяки Леонтію Івановичу, ветеранам взагалі є куди йти, є місце, де їх вислухають і, головне, - почують.

Якось він розповів історію. У двохтисячних до нього в ветеранську організацію заїхав бойовий генерал, заслужена людина з відомим прізвищем. Вони довго розмовляли, їм було що згадати. Вже йдучи генерал ще раз оглянув кабінет з розвішаними всюди фотографіями, пам'ятними експонатами, і сказав фразу, яку Леонтій Іванович пам'ятає досі. «Це не просто ветеранський комітет, це - Храм, Храм пам'яті». Так він сказав. Тонко. І служить в цьому Храмі маленька непримітна літня людина, хоч і з невичерпною енергією і величезним серцем, але вже не відрізняється відмінним здоров'ям. За очі його називають «Дід». Він нічого не просить для себе. Йому важливо продовжувати служити, зберігати пам'ять, не дозволити забути.